Слухове виховання – це можливість розвитку вміння спілкування вашої дитини.

«Я хочу, щоб гнучкий язик сказав все, що подумає голова»

Мова є основним засобом для встановлення та підтримки контактів між людьми. Її правильний розвиток залежить від багатьох факторів, але добрий слух має найбільше значення в процесі становлення вербального спілкування.

Що таке слухове виховання?

Це ряд дій, що базуються на активації залишків слуху дитини та розвитку здатності їх використання для кращої орієнтації в оточенні та для розвитку мови. Перші три роки життя – це період найбільшої готовності до асиміляціі мови слуховим шляхом. Сучасні діагностичні методи дозволяють виявити порушення слуху вже в періоді новонародженості та заздалегідь забезпечити дитину відповідним слуховим апаратом або кохлеарним імплантом. Цей момент та роль батьків дуже важлива для перебігу реабілітації. Саме батьки є гідами дитини в новому світі звуків, а їх дії повинні зосереджуватися на передачі дитині різноманітних слухових стимулів. Поведінка батьків має бути цілеспрямованою, продуманою та має дати можливість дитині асоціювати звуки з явищами, які їх викликають. Поведінка батьків не може бути обмеженою певним числом слухових вправ, а навпаки повинна бути стабільною підставою для формування слухової чутливості дитини.

Такий підхід дає можливість досягти наступні цілі слухового виховання:

• зацікавленість дитини світом звуків,
• визначення різних аспектів звуків,
• визначення місця мовлення на слуховому шляху,
• розвиток звукового мовлення.

Така поведінка дає дітям з порушенням слуху можливість повноцінного розвитку, дозволяє гратися з чуючими однолітками та в майбутньому брати участь в загальній системі освіти. Основою слухового виховання є підвищення чутливості на оточуючі звуки, джерелами яких можуть бути:

• тварини,
• транспортні засоби,
• різноманітні дії (вбивання цвяхів, складання тарілок, стукіт у двері і так далі),
• звуки інструментів,
• людські звуки (плач, сміх, кашель, хропіння),
• природа (шум дерев, дощ, буря, струмок тощо).

Раннє слухове виховання це також тренування вербального слуху. Необхідно ввести в звукове оточення дитини мову, спів і музику. Слід дбати про те, щоб мова була правильною, чіткою, з наголосами та відповідною інтонацією. Не слід побоюватися, особливо на початковому етапі реабілітації, «мови тіла», тобто різних жестів та дій, що підкреслюють сенс висловлювання.

Слухове виховання – це заплановані вправи з використанням спеціальних засобів. Метою вправ є підготовка маленької дитини до дослідження слуху у «вільному звуковому полі». Перші ігри спрямовані на навчання дитини реакції на звук різних інструментів. Потім слід навчити шукати джерела звуку та пізнавати такі його якості, як висота, напруга, довжина, число та темп акустичних явищ. Слухове виховання ґрунтується на безсловесному та словесному матеріалі. Це основа аудитивно-вербального методу, остаточною метою якого є розвиток звукової мови дитини з дефектом слуху. Кожна нечуюча дитина, яка має слуховий апарат або імплант, може пройти етапи слухового виховання та спілкуватися з оточенням за допомогою мови. Основні умови успіху – рано поставлений діагноз, застосування відповідного методу реабілітації слуху, відсутність додаткових дисфункцій розвитку дитини та систематичне виконання завдань слухової реабілітації.

На відміну від таких органів чуттів, як зір, слух, нюх, що мають свій спеціалізований орган, почуття рівноваги виникає у взаємодії декількох органів чуттів:

• органу рівноваги або вестибулярного аналізатора, розташованого у внутрішньому вусі
• органу зору
• пропріорецепторів, чутливих до тиску, напруження, що розташовані у м’язах, сухожиллях, суглобових капсулах, судинах і внутрішніх органах.

Інформація, отримана від цих рецепторів аналізується центральною нервовою системою, де генеруються стимули для м’язів очного яблука, скелетних м’язів для забезпечення стабілізації очей і балансу в різних позиціях голови і тіла.

Причини порушень рівноваги та їх  симптоми.

Клінічними ознаками порушення вестибулярної системи є запаморочення (суб’єктивний симптом) і об’єктивні симптоми, що виникають в окремих м’язових групах, наприклад, ністагм (мимовільні рухи очей) та розлади рівноваги. Залежно від місця пошкодження, в клінічній картині можуть домінувати різні симптоми різного ступеня важкості.

Оцінка симптомів дозволяє визначити, чи запаморочення є результатом органічного захворювання чи функціональним розладом, чи пошкодження сталися в периферичній частині чи в центрах головного мозку або внаслідок ураження інших органів та систем – органу зору, нервово-м’язевої, кістково-суглобової систем.

Запаморочення – ілюзія руху, відчуття обертання, провалення, розгойдування, зміщування в сторону. Часто супроводжується іншими симптоми, такими як нудота, блювота, погіршенням слуху, головний біль та розлади рівноваги. Може бути симптомом захворювань та патологічних явищ різної етіології. Причини запаморочення, обумовлені місцем пошкодження поділяються на:

• периферичні причини, пов’язані з пошкодженням присінку і/або вестибулярної частини слухового нерва, наприклад, хвороба Меньєра, запалення вестибулярного нейрона, раптове погіршення слуху.
• причини пов’язані з пошкодженням структур ЦНС (головного мозку, мозочка, спинного мозку, стовбура мозку та низки з’єднань між нервовими центрами).

Пошкодження можуть бути викликані порушенням кровообігу, судинною патологією, злоякісними пухлинами, демелінізуючими, травматичними та медикаментозними ураженнями. Системні захворювання теж можуть мати негативний вплив на функцію рівноваги та викликати запаморочення. До них відносяться гіпертонічна хвороба, гормональні порушення, цукровий діабет, порушення електролітного або ліпідного обміну.

Все більш серйозною проблемою стає запаморочення та вестибулярні порушення у літніх людей, оскільки вони є результатом складного дегенеративного процесу практично всіх елементів органу рівноваги.

 Діагностика порушень рівноваги

Діагностика вестибулярних розладів достатньо важка через різноманітність причин виникнення. Складність анатомічної будови і розташування органів рівноваги утруднює встановлення діагнозу, потребує використання спеціальних діагностичних тестів.

Початкова і дуже важлива частина діагнозу – це анамнез хвороби. Розмова з пацієнтом іноді може визначити конкретну причину запаморочення або, принаймні, відповісти на питання чи вестибулярні розлади є периферичними чи центральними. Пацієнт може охарактеризувати запаморочення, його інтенсивність, тривалість, супутні симптоми, хвороби, отримані травми, умови праці, ліки, що приймає постійно.

Для постановки діагнозу важливим є також фізикальне обстеження з виконанням відеоотоскопії, отомікроскопії, обстеженням слуху, діагностикою спонтанного ністагму, дослідженням рівноваги в статичних та динамічних пробах.

До необхідних обстежень відносяться: електронна та відеоністагмографія (ENG і VNG – вивчення індукованого спонтанного ністагму), аудіометрія, імпедансометрія, дослідження коротколатентних слухових потенціалів (ABR/КСВП), статична та динамічна постурографія (об’єктивне вивчення рівноваги), рентгенограми шийного відділу хребта та скроневої кістки, комп’ютерна томографія голови, магнітно-резонансна томографія голови і/або шийного відділу хребта, УЗД сонних і хребцевих артерій, можливе дослідження току крові в артеріях головного мозку,  так звана транскраніальна доплерографія. Пацієнт з запамороченнями вимагає міждисциплінарного діагнозу, багатопрофільної консультації та часто міждисциплінарного лікування.

Лікування запаморочення.

У гострій фазі запаморочення використовується в основному медикаментозна терапія, препарати від запаморочення, нудоти,  седативні препарати (симптоматичне лікування). У деяких випадках застосовується препарати судинні, протизапальні, такі, що покращують метаболізм нервових клітин. Більшість препаратів від нудоти та запаморочення гамують симпатичну нервову систему, негативно впливають на процеси компенсації. Компенсація являє собою явище спонтанного відновлення функції лабіринту завдяки явищу пластичності функцій мозку. Деякі ліки можуть негативно впливати на процес компенсації  та результати лабораторних тестів.

Якщо причина знаходиться в середньому або внутрішньому вусі виконується отохірургічне втручання.

В кожному випадку існує необхідність відповідної реабілітації. Цілеспрямована реабілітація при периферичних ураженнях, так і при елементах центральної патології, зміцнює почуття рівноваги та через відповідне навчання прискорює  компенсаторні процеси.